(Поетична планетарія)
“І мертвим, і живим,
і ненародженим поетам України”
Палають сузір’я. Планети й планети —
То в небі святім українські поети.
Незмірно багато вселенських планет
І мало не кожна планета — поет.
І музика лине з непізнаних сфер
Для тих, хто живий,
тих, що будуть,
хто вмер,
Одначе душа не вмирає Господня,
Не знищить її ні вогонь, ні безодня.
Незвіданим тембром дзвенить моє тіло,
На старті мене вигляда “Наутілус”.
Побачить його, ніби голос, не можна,
Хоч злетом клітина вібрірує кожна.
І я, не метелик в борні одноденка,
На сповідь лечу до Франка і Шевченка,
А ген полотном простелилась сторінка —
То Лесі планета в зеленім барвінку.
Стоїть Прометей там з мечем при межі,
А доля малює борінь вітражі.
І я позбуваюсь зашмулених шлей —
Вулканиться видих вогненно з грудей.
Прости мене, Боже, за думку зухвалу,
Я мислям своїм не знаходжу причалу.
І мій мікрокосм у твоїм макрокосмі
Шукає для серця незвіданий простір.
Мене в цю дорогу покликав Мойсей
Зорею повстання з недолі ночей.
Хай зникнуть пустельних вагань дрижаки,
Ми вийдемо з рабства крізь мертві піски!
Пробач і за те, що я істини прагну.
Я мушу трудитись, забути про манну.
Рабом на землі зовсім жити не гоже,
Достойним лише твоя сила поможе.
І крениться обрій, мигтить крутобоко,
І здибивсь мечем Дніпр у небо високе.
Хтось каже: “Ми — зайві, не лишиться й знаку”, —
А предки тож наші були гайдамаки.
Обабіч зринає пронизливий звук —
То грає на скрипці скорбот Маланюк.
На струнах дзвенить і плюскоче Синюха,
Джерелами множить борінь голоси.
І грозами гніву — нескореність духу
Спекотно пробилась в мій біль навкоси.
Я ритмами звуків пройнявся увесь.
З журби випливає планета — Олесь.
Душа налягає на стомлені весла,
І з глузду, здається, зійшли солов’ї,
А стежка додому пісенно-воскресла
Заглянула чарами в очі мої.
А ген постає гідний Бога поет,
І розтрубом сонця світ будить кларнет.
Ще тільки ледь-ледь розгоряється днина,
Тумани виходять несміло з яруг.
Встає молодий сонцесяйний Тичина, —
У землю врізаючи місяця плуг.
Ліворуч туманність пливе сивовуса.
З’явилась планета незборного Стуса.
Вона мені в снах так з’являлась не раз:
У білих снігах — непокірна вершина...
Пощо мій сьогоднішній творчий екстаз —
Все зносить снігів невдержима лавина.
В орбіті високого світлого дня —
Він мертвим й живим нам довіку суддя!
Поети — це меч, в часі-просторі вістря.
За що їм дається з небес Божа Іскра?
Чому особлива, незвична в них карма,
Яку не вбива ані допр, ні казарма?!
Основа основ — правди творчий вогонь
В митця проростає із іскри його.
Та сила ворожа цим дійствам не рада —
Шельмується правда, цвіте клоунада.
Поети для влади — завжди небезпека.
Дух волі з яких детонує молекул?
Світ має наш тисячі творчих секретів,
Й один серед них — це нескора в поеті.
Як нині писати багато охочих,
Неначе в них рани життя кровоточать
Цвяхами Господніми.
Де ж та потреба
Піднятися болями в зоряне небо?
А даль то яскрава, то ніжно-похмура,
Роситься у мальвах планета — Сосюра.
Бояна свого забуває Донбас.
В обличчя мені даль гуркоче весною,
І молот шахтарський б’є в груди щораз —
Любить Україну любов’ю святою.
А що ж там встає на незвіданім прузі,
Де хмари червоні пливуть, мов медузи.
Які мене кличуть в глибінь рушії?
В очах моїх чорно, в очах моїх біло —
Летить в поетичні світи “Наутілус”,
І Всесвіт запалює думи мої.
Пульсарно лягає в глибінь борозенка,
Там зріє планета в хлібах Симоненка.
Мені б доторкнутись колосся на ниві —
Почулись розкотисто “Тиша і грім”
І голос його — в ритм життя Батьківщини
Відбився громохко у серці моїм.
Спиняюсь, хоч глянуть, дорога ж неблизька,
А ген в яворах — то планета Малишка!
Примруживши очі, він дивиться пильно.
А з ким він сидить за кленовим столом,
І пісня про матір світанням стокрильно
Летить українським в світи рушником.
Я вірю і знаю — сягну апогею,
Бо маю найвищу державну ідею.
Мене не цікавить апостеріорі —
У грудях висот розгоряється жар,
Життя біоструми — озонно-прозорі
Сягають орбіт Оріона й Стожар.
Лечу, плекаю думу молоду,
Щоб небо прихилити для Вітчизни.
З біди нову визбирую біду
І все з гори вже котиться до тризни.
З прискоренням минає кожний день.
Народжуюсь з людьми, з людьми вмираю.
Хто я — митець? (Не відповість й Монтень),
А чи прошак з рукописом — не знаю!
Я ще пишу, бо я зійшов з ума.
Дивлюсь на світ вселенськими очима,
Шукаю те, чого давно нема,
А може, є десь в Правди за дверима?
Я тихо першородне слово мовлю,
Хапа мене за горло демон-смог.
Новий світанок зажарівся кров’ю,
День запаливши полум’ям тривог.
………………………………………
Мені б вдихнуть озону в громі зливи.
Незвіданість — мій сум. Імперативи
Зміюками безжально серце ссуть,
А що там далі?
Сива каламуть
Загадок вічних.
Та про них раптово
Озвалось творчо вибухове слово,
Що викотилось сонцем-обручем,
Лишивши на душі вогненний щем.
Тримаюся за нього, мов за повід,
Нема гіпотез — тільки здогад,
Та він мене рятує від гризот
І відкриває глибший горизонт.
Останній ступінь відокремивсь.
Дума
Наповнилась передчуттям Колумба.
І прояснились поетичні румби —
Нових галактик розгорілись клумби.
Тримають наш вік — літ відміряних клешні
Сузір’ями, гронами світобудови.
А Всесвіт у зорях, мов Божа черешня,
В плодах нахилився тернових за овид.
Вагомих планет — ніби ягід на гіллі —
Гомер, Гесіод, Гете, Байрон, Вергілій…
А скільки ще є нерозгаданих таїн
На Божій черешні в Господньому Раї?
Відкину світів паралельні секрети,
І, щоб не доводив мені візаві, —
Немає на небі померлих поетів —
Вони планетарним творінням живі!
Чому ж тоді думи жалющі, мов шершні,
Глибоко в міжбрів’я стежками лягли?
А вітер космічний на Божій черешні
Всесвітнім світанням гойдає плоди.
Можливо, в цім леті, в тривожні години
Я зможу побачити долю Вкраїни?
І я не здивуюсь, верстаючи шлях,
Зустріти Шевченка у Данте в гостях.
Надія моя, мов зелена смерека,
І щоб не являв там якийсь постулат,
Лиш справжнє народиться з полум’я пекла,
З екліптики духу, з надії і втрат.
Палає крізь темінь галактик роса,
Безмежність тяжка опікає морозом,
Вроста коронарно в мої небеса
І кличе в глибінь фантастичним гіпнозом.
В космічнім масштабі сто літ — одна мить.
Які б не плекались думки полум’яні.
Куди б не злетів, все ж душа защемить:
А що ж там ще глибше в спіральнім тумані?
Міцкевич і Пушкін, Уїтмен, Верхарн…
Небесний екран засвітивсь.
Аритмія
Зникає, втопивши журбу в океан,
І в клавішах сонця звучить літургія.
Мені б зупинитись, хоча би на мент,
Щоб суть зрозуміть галактичних систем.
Та відсвіти спектром лягли на чоло —
Найтяжче на світі великим було!
………………………………………
Всебічно нависа світил карниз
І є пізнань їх кодова потреба.
Та я раз-пораз з трепетом униз
Дивлюсь на Землю з високості неба.
Мабуть, немає інших роздоріж
Над грізною у часі течією.
Внизу маленький місяця леміш
Зійшов в трудах над сонною землею.
Мій дід з Надбужжя — гардівський козак
Носив такий леміш у чуйнім вусі…
А наді мною плине Зодіак
І тоне в планетарній завірюсі.
Весніє над чолом бурштинна даль,
І зірка сходить на шляху крутому.
Веде страшна до неї вертикаль,
Вростаючи у мозок підсвідомо.
Та зводиться день над космічною нивою,
Де сонце, мов лев, із вогненною гривою,
Палає натхненно, горить кров’янисто.
Нуртує зеленим життям хлорофіл,
І все проростає, вкривається листом,
Наповнивши дзвонами звуків ефір.
В польоті незвичнім я — Божий послушник
Лечу до планети по імені Плужник.
На ній Галілей до поета іде,
Усе як тоді — по заслугах, ранжиру
Катів сатанинських на страту веде…
“А все ж обертається”, — чується вирок.
Венозно вдихаю життя часопростір
І чую далекий засніжений постріл,
О, як я відчув це тремкими грудьми.
Щоб крона моя не буяла зелена
Стріляли це в мене, стріляли це в мене
Чи то з Сандармоха, чи то з Колими?
Моторошне щось пророста із глибин,
Стріляли це в мене іще до родин.
В державність мою, в моє листя зелене,
Стріляли це в мене, стріляли це в мене.
Та я, закодований Богом в калині,
З’явився на світ неминучої днини.
Судилось здійснить надзвичайний політ,
Бо мріяв зустрітись з тобою й тобою,
Обнять рідне слово сягнисто з любов’ю,
Шевченка нести у світи заповіт.
Втомився від втрат (та ні слова про стогін),
Я в мислях складаю зразки антологій.
У них оживають забуті, забиті,
Що маками доль пломеніють у житі.
Багряний, Хвильовий, Куліш, Зеров,
Йогансен, Семенко, Влизько, Досвітній…
Планети Ваші — то моя любов —
Сузір’я волі у жорстокім світі.
Літати в собі — то моя рання звичка.
Я Всесвіту щойно побачив обличчя.
Акордяться звуки в гучних кольорах —
Червоне і чорне освітлює шлях.
Ген — Рильський, Павличко, Бажан,
Вінграновський,
І кличе в глибінь нерозгаданий простір,
І Слово про Матір зрина над віками,
І пахне дорога моя полинами.
Та, скинувши в безмір хмарище досад, —
Побачивсь мені Вінграновського сад.
То з прадідів сад, що буянням не стих,
Спішу суть оглянуть небесну зблизенька,
А сад у плодах, ніби день золотих,
Крильми нахилився у думи Довженка.
І кров галактично в мені палахтить,
Не можу в польоті спинитись й на мить.
День світло-блакитний, дрімуча ніч тьми
Мене огорнули тугими крильми.
Летіти — лечу, щирий мрійник та лірик.
Убралась в світання планета — Олійник.
Щось сонцю щебече там ластівка сива
(Вдовина давно побіліла коса).
То мати в турботах журливо-красива
Тримає над сином тяжкі небеса.
Дорога іскриться в глибінь Козерога,
І в душу закралась палюча тривога.
Схиляється день в небуття кароокий.
Непотріб спада, мов із леза меча, —
Відкрилась вишнева планета Драча,
Даруючи серцю високий неспокій.
Шукаю свою, та не бачу в тумані,
А думи у Всесвіт летять полум’яні.
Раптово розтанув рожевий туман,
Вбираючи далі, примружились очі.
З’явились планети — Засенко, Мовчан…
Чому ж тоді біль мій в мені кровоточить?
А сонце горить на ранковому прузі,
Де хмари червоні пливуть, як медузи.
Чому ж моє небо в мені заболіло —
Тяжка понад силу моя висота.
Летить в поетичних світах “Наутілус”,
І дума стокрильно пашить на вустах.
Торбинку я взяв у політ жолудів,
Щоб висіять дух запорізьких степів
На трасах орбіт.
Щоб не знати журби,
Щоб радість гриміла в польоті весною,
З Надбужжя ще взяв срібну парость верби,
Щоб дихать в польоті красою земною.
Звертаю із траси на мить світлолюбо
Відвідать планету — імення їй — Дзюба!
Над нею неміряна висне блакить.
Планета його — то плодюча долина,
Там скрізь розгорілась червона калина.
І кров калинова в мені палахтить.
Як музику сфер, чую з космосу Ліру —
Дивлюсь на планету вродливу Телігу.
Лягли між віками єднання мости,
Троянда в духовнім зорить зодіаку,
А хтось говорив: “Не залишиться й знаку” —
І я вже не можу очей відвести.
А ген випливає планета із ночі —
То Бог задививсь Забаштанському в очі.
Поета нога у дзвінкім стремені.
Проміняться очі веселі, видющі
Вдивляються пильно у наше грядуще
Із юної ночі обвуглених днів.
……………………………………
Ще голос мені чийсь почувсь за версту.
В польоті ще творчо я з ним підросту.
В сферичних мелодіях вічності й лету
Все тисне і тисне глобальність тяжка.
Та серце в польоті — вогонь маяка
Росте, розростається в цілу планету.
Вогнем золотим розгорілася днина —
На ймення планета відкрилася Ліна!
Озон. “Неповторність” по світ-небокрай,
Шлях неба Чумацький ятрить глибиною,
Стоїть Геракліт (час спливає рікою),
Вслухаючись в пісню Марусі Чурай.
І я прислухаюсь, ловлю кожний звук,
Кометно планета зрина — Римарук.
Щораз за витком робить глибший виток
В ряснющім цвітінні, та цвіт опадає,
І тягнеться шлейф із живих пелюсток
Із того цвітіння крізь небо безкрає.
Вдивляюсь пильніше в безмежжя далекі,
І думи летять крізь туманні парсеки.
Отут вже не скажеш: “Моя хата скраю”, —
Нема крайніх хат у Господньому Раї.
…………………………………………
Мигтять віражі і фантомний політ
Сягає натхнень, і розхмарився світ.
Веде мене в далеч незмірна любов —
Жиленко, Кир’ян, Лазарук, Іванов.
Шевченки, Ткаченки, Петренки…
Бортняк
І Сом з колисанкою, Стельмах і Влад.
Я радий безмежно побачитись з ними,
Летючи в світи їх шляхами крутими.
Буряк і Баранов, Гриценко, Гризун.
О, скільки в мені пробудилося струн!
Марсюк, Базилевський, Гужва, Талалай —
Я з ними хоч в пекло, якщо вже не в Рай!
Павлюк, Перебийніс, Грабовський, Капустін,
Колесников, Бондар, Пахльовська і Густі.
Ярко, Рабінчук, Каменюк, Якубовська,
Черкес, Черепков, Чернілевський, Яворська.
Бойчук, Богуславська, Герасим’юк,
Береза, Берізка, Богата, Балюк.
Астаф’єв, Гук, Вольвач, Кичинський, Бабій,
Трач, Василашко, Топчій, Ковалів.
Гірник, Матіос, і Стусенко, Батіг…
Даруйте, всю Спілку назвати б чи зміг?
А ще Шовкошитний, Лупій, Пилипчук,
І Горлач, Руденко, Шостак, Стриженюк…
Пора повертатись — дорога не рання,
А ген одесную — Баклай та Багряна,
А ще Короненко, Гнатюк, Майданович,
Йовенко, Гей, Довжик, Майданська, Малкович…
Непевність моя розтопилась, як віск,
Лечу до планети під назвою “Ікс”.
Чия ж то планета, чия ж то планета,
Що ніби шукає в думках опертя,
Та звісно одне: то планета поета
Із праху воскресла для правди життя.
Тому мої мрії ніч творчо розстеле,
Запалить сонцями палючих думок.
Почуйте, Плеяди, мій зоряний пеленг
І вийдіть в ефір на зворотній зв’язок.
Та ніби пильнує світи якась варта,
А може, в них хвилі звучання не ті?
Найближче до мрій моїх Альфа-Центавра,
Що теж потонула в німій глухоті.
Агов, Андромедо! У вас є поети?
(Приймач налаштований мій на прийом).
В мені інтернетно крізь мандри далекі
Зажеврілось суті торкнутись чолом.
Нікого. В безмежній безодні — ні звуку,
Та Всесвіт запалює глибші світи,
Наставив з сережкою місяця вухо,
Зірками надії мій шлях засвітив.
З’явилася куля вогнисто з безодні.
Парує рілля, щось там сіє Холодний.
А в мене у грудях — німий холодок.
На мій переліт якось дивиться збоку
Ядучо-колюче, та бачить глибоко,
І пломінь шугає з розкутих думок.
“Вмоча він перо в материнську сльозу”,
А хтось із рогами стоїть поблизу —
А євнухи духу валують: “Ура!”
І душать спекотні волання щосили —
Гвалтуючи правду тяжку з-під пера —
Яка видирається “Криком з могили!”
Я спрагло відчув той з могили мотив,
Служив він кому? Що ж тоді заслужив?
Таким не даються державні пости,
Такі були завжди одвічні ізгої,
У кому палає вогонь лютий мсти,
Тому не минути дороги тяжкої.
Хтось туза когось, хтось безбожно краде?
А докази де? “І шумить, і гуде”...”
— Я чула. — Я чув, — люта заздрість пече,
Чому ж мовчите ви, всезнавці, про це?
Хоч кров’ю пропахла жорстока доба,
Та сум мій надії в світання накрапав.
Мене не цікавить затята вражда.
Я завтрашній день бачу в мудрих накрапах.
Лечу не піддамся ніяким рахубам —
Голота, Дроздовський, Чистяк, Диба, Рубан…
І сила мене відцентрова виносить,
І я вже, здається, лечу на краю,
Де лан хтось пшениці на Круглику косить,
Щоб сіялись зерна у душу мою.
Пізнав. Гей! Василю! Позичиш насіння,
Щоб “Зелен твій день”
Розгорявся корінням.
А він косарює. Пшениця гарненька:
“Ти, — каже, — позич перш за все
в Симоненка!”
В мені двиготить сила духу — єднання.
Хай навіть я вмру — та скажу на прощання:
“Щоб родом козацьким гордився весь світ,
Щоб люд дивувала слов’янства держава,
Гартуймось, братове, в один моноліт!”
І зникне: “Ганьба!” І відродиться: “Слава!”
Є сонце над нами — одна булава,
І магма вулканна ще в жилах жива.
Достойна на світі лиш та жити нація —
Яку вседержавна єдна гравітація.
Яке ж ворохобство встає навкруги,
Ненависть залила надій береги,
І кожний себе випинає в герої.
Зачумлена ядом Вітчизни ріка,
Із чорного зла чорне зло виника,
А де ж джерело віри-правди святої?
“Для чого вписав ти ще й цього, скажи?
Летів би собі у світах навкоси.
Чому він урівень стає із добою,
Хоча є по суті — звичайне ніхто!
За що возвеличений в слові тобою
Навіщо відкрив ти для нього вікно?!”
Та диха ритмічно розмірений пульс,
І Всесвіт лягає на звірений курс.
А хто ж там за пультом стоїть день і ніч,
Щоб сіялось світло добром з наших віч?
До кого не встиг — не журіться, братове,
Хай дійством державним вулканиться слово!
Ніщо не загине — життя молоде,
Вогнем плодоносним гартується криця.
Посіяне в душах — на небі зійде,
По вінця наповнить духовну криницю.
І я прислухаюсь до імені звуків,
Звучить Демиденко, Луценко і Луків.
Лунають з планет їхніх Божі пісні,
І дихати легше в польоті мені.
І сум мій за сиві тумани відчалив,
Дивлюсь, як планета кружля — Чілачава.
Щось давнє-прадавнє в мені ожива:
Побачив я витязя в тигровій шкурі —
Грузинський орнамент, та рідні слова.
Звучать Чорним морем на древній бандурі.
А скільки планет тут розвіяно в прах,
Хто дбав про життя лиш на власних щаблях.
Тож іскра висока погасла в них Божа,
Бо словом святим торгувати не можна.
Ти думав, що слово твоє — то твоє,
Та Бог не для тебе те слово дає!
Вклада у вуста пелюстинку вогню, —
Глагол боротьби, правду кидати в очі,
І сіяти мислі живущо-пророчі,
І з гордістю долі ставати на прю.
Пливе, мов сновида, безформений пил, —
Не взяти його на партійний копил…
І я вдалині бачу кулю вогнисту
За Божим велінням наповнену змістом.
Нехай ще сьогодні то terra incognita
І творча її не відома тектоніка.
Не можна забігти в життя наперед,
Дізнатись з народження: хто той поет?
Народиться він! В цьому сенс, в цьому суть.
Кому ж то ген янголи душу несуть?
І хор їм небесний співає молитву,
І співу лунає органна яса,
На подвиг, на працю, на щастя, на битву,
Бо Іскра Господня в огні не згаса.
До нього лечу у нестримному леті.
О, скільки у нас не родилось поетів?
А скільки загинуло в голодомори,
Щоб ми не звелися державно на ноги.
Можливо, вже був невідомий месія,
Та ворог кістьми край козацький засіяв.
Ні, дух не загине повіки свободи, —
Не згине безслідно борні магнетизм.
Ми всі є предтеча великих народин
Із віри святої і попелу тризн.
А, може, лежить він уже в сповитку,
Можливо, він матиме долю гірку?
Не смійтеся, зайди, лукаво ворожі,
Бо слово вже наше стоїть на сторожі.
Обабіч мигтять, пролітають комети,
В нічному склепінні — то душі поетів.
І я їм шепочу у творчім натхненні:
— Будьте благословенні!
Будьте благословенні!!
Будьте благословенні!!!
……………………………
А що ж там ген-ген на незвіданім прузі
Встає полум’яно в кипучій напрузі?
Зі мною стилет мій, зі мною мій стилос,
І янгол щомиті політ окриля
Летить в поетичних світах “Наутілус”,
Летить крізь безодню маленька Земля.
(Публікується зі скороченнями)
Іван Гайворон,
«Українська Літературна Газета», №13(45), 01.07.2011
