Ніжністю, палаючою ніжністю...

Нiжнiстю, палаючою нiжнiстю
Розiп’яте серце на хрестi…
Ми з тобою, милий, двi розбiжностi
Простору i часу в небуттi.

Всi чуття, мов динозаври, вимерли –
Тихо, еволюцiя iде!..
Так, коханий, ми – два рiзних вимiри,
Ми не перетнемося нiде.

Вже всього навчились, маєм практику,
Мудрi, а любов нi в сих, нi в тих, –
Просто ми з тобою – двi галактики
За мiльярди рокiв свiтлових.

…Тихо завмирають нашi кличностi,
День на луки золото розлив…
Ми – сусiди по будинку Вiчностi
Через стiнку власних почуттiв.

Марина Брацило,

«Хортицькі дзвони», Запоріжжя, 1995

Для ілюстрації вірша використана малюнок "Двоє на березі Всесвіту" з сайту Харківського планетарію: http://planetarium-kharkov.org/?q=cosmic-love