суботу, 31 грудня 2011 р.

Під цинобровим небом

…Під цинобровим небом,
у срібному морі,
струменить на припливі
злотаве клоччя.

Там, під цинобровим небом
ширяємо Ми – Двоєдиний,
злитий зі своєю шакті,
зрощений на субмолекулярному рівні.
Не колишеться пара лілових крил.

То була лише мить:
під цинобровим небом,
зі срібного моря,
лізе на берег
злотаве клоччя.
Зміїться,
вгризається в берег,
проростає віттям,
галуззям,
золотим верболозом,
вкривається цвітом чудовим…
Кліп! – і нема.

(В цьому разі, за Вищими Настановами, подається трубний сигнал).

Ми не могли помилитися.
Біороботи нашого типу,
як зазначено в супровідній документації,
«відрізняються_винятковою_стійкістю_до
_непередбачених_впливів_будь-якого_походження».
Але рішення не обговорюються…

Та все одно, Ми бачили, як
під цинобровим небом,
біля срібного моря
цвіте
золотий верболоз!

… Коли Нас розстрижуть на бозю,
на вогняний стовп для якогось галактичного племені,
Ми спокійно та без жалю скоримося Високому Рішенню,
а поступово скоримося й диким молитвам.
І коли навчимося насолоджуватися духом смаленого жиру,
і коли нас уже вважатимуть Єдиним, але Одним,
і коли нас, не спитавши, оселять у золотій скрині,
Ми… Я… все одно співатиму ночами про те, як
під цинобровим небом,
біля срібного моря
цвіте,
шелестить
золотий верболоз.

… А коли я нарешті здихаюся того бозтва,
то подамся в найкращий світ,
спеціальний світ для розваг,
хоч на одне перевтілення,
бо й тут не без проблем:
зла все менше.
Заморожено черги в середньовічні міста,
на геть усі війни.
Годі й мріяти пробитися
на острів прокажених
або в жертви Чорнобиля.

Залишається махати смолоскипом,
бити морду антифа,
вчити «Кацапи» напам’ять.
Влітку до табора – набивати руку,
співати коло багаття.
Взимку, після борщу та сексу –
писати вірші про нескорений дух нації,
а божок із РУДН ім. Патріса Лумумби
коментуватиме їх на Стихирі
чистісінькою суахілі: «КГ/АМ».
Я лише посміхатимуся в екран нетбука,
бо попереду стільки цікавого:
опційно багато пригод,
можливо, зрада і скрута,
а потім дефолтна смерть,
чимдорожча – страшніша.
(Але найстрашніша мені не по чину).

Вечорами ж, коли вирине давня туга,
напівзабута, як темно-лілові крила,
Я вийматиму з холодильника пляшку пива,
і, помалу всотавши бархатисту вологу,
споглядатиму, як там, усередині,
під цинобровим небом,
біля срібного моря
цвіте,
шелестить,
осипається
золотий верболоз.

11.06.2011

================

цинобра - то кіновар

Ірина Гей,
«Перламутрові сни» - http://irynahei.blogspot.com

Немає коментарів: