Диспетчерська Всесвіту
Він не відчував руху, але, проте, падав назустріч зіркам, що блищали там, в темних глибинах Япету. Ні - не там сяяли зірки, не там, - він був упевнений. Тепер, коли було вже надто пізно, він пошкодував, що замало цікавився теоріями гіперпростору й трансрозмірних каналів. Для Девіда Боумена ці поняття вже перестали бути теоретичними.
Напевно, цей моноліт на Япеті був порожнистий... А "дах" - таке, просто омана зору або якась діафрагма, вона розчинилася й впустила його, але куди впустила? Наскільки він міг вірити своїм очам, він падав разом з капсулою у величезній шахті прямокутного перетину завглибшки в тисячі метрів. Падав все швидше та швидше, але просвіт шахти під ним не змінювався в розмірах і не наближався до нього.
Тільки зірки рухалися, спочатку дуже повільно, - до нього не відразу дійшло, що вони розбігаються в боки, за межі того просвіту, в якому видні йому. Але незабаром він переконався, що зоряне поле весь час розширювалося, неначе воно мчалося до нього з немислимою швидкістю. Розширення поля носило нелінійний характер - зірки в центрі немовби майже не рухалися, а чим далі від центру, тим стрімкіше прискорювався їхній рух; біля краю просвіту, перш ніж зовсім зникнути з виду, вони вже здавалися летючими світловими рисками. Але на зміну їм з'являлися інші: вони начебто линули до центру з джерела, абсолютно невичерпного. Боумен встиг подумати: що, якщо якась зірка так і летітиме просто на нього і він утелющиться в розжарене сонце? Але зірки залишалися такими далекими від нього, що ані в однієї не можна було роздивитися диска, і незмінно розходилися в боки світловими рисками, зникаючи за краями своєї прямокутної рамки. А дальній кінець шахти все не наближався. Неначе вся шахта зі своїми стінами рухалася разом з Боуменом, тягнучи його назустріч невідомій долі. А може, він взагалі не рухався - це сам простір переміщався навколо нього?
І раптом він зрозумів: незрозуміле твориться не лише з простором. Годинник на маленькій приладовій панелі капсули теж поводив себе надзвичайно дивно.
Зазвичай цифри десятих доль секунди мигтіли у вікні лічильника часу так швидко, що їх ледве можна було вловити. Тепер же вони з'являлися й зникали через виразно вловимі проміжки часу, і Боумен міг без ускладнень відлічувати їх одну за одною. А секунди тягнулися так неймовірно повільно, наче час готовий був зупинитися. Нарешті, відлік десятих доль припинився зовсім - цифри у віконці застигли між 5 і 6. І, втім, Боумен міг, як і раніше, мислити і навіть помічав, як ебеново-чорні стіни шахти пролітають зі швидкістю, яку не можна ані вловити, ані виміряти - чи то це нуль, чи то тисячократна швидкість світла... Чомусь він не відчував ні подиву, ні тривоги. Навпаки, він нібито спокійно чекав на щось гарне - так з ним було одного разу, коли фахівці з космічної медицини перевіряли його психіку галюциногенними наркотиками. Світ навколо був дивний, дивовижний, але не вселяв страху. Адже він, Боумен, пролетів сотні мільйонів кілометрів заради розкриття таємниці, ну, а зараз таємниця, схоже, сама летить йому назустріч.
Прямокутник попереду посвітлішав. Яскраві риски зірок блякли на тлі молочного неба, яке сяяло все сильніше. Здавалося, капсула летить до скупчення хмар, рівномірно освітленого променями невидимого сонця. Тунель закінчувався. Дальній його просвіт, який весь час залишався недосяжним, на одній і тій саме непіддатливій визначенню відстані, раптом почав підкорюватися звичайним законам перспективи - тепер він наближався й ширшав. Водночас Боумен відчув, що вже не падає, а, навпаки, летить вгору; в нього навіть майнула думка - чи вже не пролетів він Япет наскрізь і чи не випірне зараз на другій його півкулі. Але ще капсула не встигла вирватися з тунелю назовні, як він зрозумів: це не Япет і не якийсь інший світ, відомий людству. Тут явно не було атмосфери, тому що він міг розрізнити до найдрібніших деталей всі предмети на незвично пласкій поверхні, що відкрилася йому, аж до неймовірно далекої межі обрію. Під ним лежав світ велетенських розмірів, мабуть, набагато більший за Землю. І до того ж вся ця величезна поверхня була уся, неначе мозаїкою, поцяткована контурами явно штучних споруд, боки яких вимірювалися багатьма кілометрами. Нібито титан, здатний грати планетами, складав тут величезну головоломку. А посередині багатьох квадратів, трикутників та багатокутників зяяли отвори чорних шахт, в точності подібних до тієї, з якої він сам тільки-но вилетів. Але ще сильніше, ніж неймовірний світ, який тягнувся внизу, вразило й стривожило Боумена небо. В ньому не було ані зірок, ані бездонного космічного мороку. Було тільки м'яке молочне сяйво, від якого народжувалося відчуття нескінченної протяжності. Боумен пригадав, як йому описували колись страшні антарктичні тумани: "Ніби тебе сунули в кульку для пінг-понгу". Цей образ дуже пасував тому незбагненному, що бачив над собою Боумен, тільки тут це, звісно, пояснювалося зовсім інакше. Молочне сяйво неба не могли викликати метеорологічні причини, туман або снігопад, - адже тут був абсолютний вакуум.
Коли очі трохи звикли до перламутрового свічення неба, Боумен відзначив ще дещо. Небо зовсім не було порожнім, як здалося з першого погляду. Воно було всіяне міріадами чорних цяток, абсолютно нерухомих і розташованих в найрізноманітніших безладних поєднаннях. Боумен не відразу їх помітив - адже це були просто чорні крапки, - але раз побачивши, вже без ускладнень розрізняв. Вони нагадували щось дуже знайоме, але ця думка була така божевільна, що Боумен відкидав її, поки логіка не змусила його здатися.
Ці чорні проколи в білому небі були зірками; здавалося, перед ним фотографічний негатив Чумацького Шляху.
"Куди ж це я потрапив?" - задавався питанням Боумен і розумів, що ніколи не дізнається відповіді. Простір немов вивернувся навиворіт... Ні, людині тут не місце! І хоча в капсулі було тепло, він раптом відчув зимний холод і його почали бити дрижаки, з якими він ніяк не міг упоратися. Хотілося примружитися й забути про перлинно сяючу порожнечу навколо, але це було б проявом легкодухості, а такого він не міг собі дозволити.
Гранована поверхня планети, пронизана чорними колодязями, слалася внизу, одноманітна й незмінна. Боумен прикинув на око, що летить приблизно на висоті п'ятнадцяти кілометрів і міг би без ускладнень виявити ознаки життя. Але світ цей був пустинний: розум побував тут, перетворив його за своєю волею і пішов... А потім вдалині, кілометрах в тридцяти, Боумен побачив таку, що стирчала горбом над пласкою рівниною, напівзруйновану конструкцію циліндрової форми. Це міг бути лише остов гігантського корабля. До нього було дуже далеко, аби роздивитися якісь деталі, а за декілька секунд він і зовсім зник з виду, але Боумен встиг помітити зламані шпангоути й тьмяно поблискуючі листи металевої обшивки, відчухраної подекуди, немов шкірка з апельсина. Скільки тисяч років пролежав цей велетень на пустинній планеті, розкресленій, немов шахівниця, геометричними фігурами? І які істоти мандрували на ньому серед зірок?
Але тут з-за обрію показалося щось таке, що змусило його забути про покинутий корабель.
Спочатку воно виглядало пласким диском, але тільки через те, що летіло майже просто на нього. Коли ж предмет, що летів, наблизився і пройшов під капсулою, Боумен побачив, що він веретеноподібної форми, завдовжки сто п'ятдесят - двісті метрів. Місцями по його довжині йшли якісь ледь помітні смуги, але їх було важко розгледіти, тому що предмет цей чи то вібрував, чи то обертався з великою швидкістю. Обидва кінці його були загострені, і ознак яких-небудь рушіїв Боумен не помітив. Людському оку в ньому було знайоме тільки одне - його колір. Якщо це й насправді було цілковито відчутне творіння чиєїсь техніки, а не оптична ілюзія, то творці його, вочевидь, не гребували деякими людськими слабостями. Проте їм явно чужа була обмеженість можливостей, властива людям: веретено, судячи з усього, вони побудували з золоту.
Повернувши голову до екрану заднього огляду, Боумен стежив, як знижується ця незрозуміла штука. Пролетівши мимо, немов його тут і не було, вона тепер опускалася до одного з тисяч чорних колодязів і за декілька секунд зникла в надрах планети, прощально зблиснувши золотом. Він знову залишився сам під цим зловісним небом, ще більше пригнічений відчуттям цілковитої самотності й відірваності від рідної Землі.
І тут він побачив, що його капсула теж знижується до розкресленої геометричними візерунками поверхні величезного світу і просто під ним розширюється гирло однієї з прямокутних розщілин. Порожнє небо стулилося над ним, годинник знов уповільнив хід і зупинився, а капсула знову почала падати в чорну шахту назустріч іншому далекому зоряному полю. Але тепер він був упевнений, що не повертається до Сонячної системи, і в миттєвому осяянні - можливо, глибоко помилковому - зрозумів, куди він потрапив.
Це була свого роду диспетчерська Космосу, тут регулювався рух між зірками в незбагненних вимірах простору й часу. Його занесло на Центральну Вузлову Станцію Галактики.
Немає коментарів:
Дописати коментар